Europe's New Northern Cyprus?

Non-recognition of Crimea's status as part of Russia must be more than just words

If it looks like a duck and quacks like a duck, it's a duck. Western leaders have all been quick to proclaim non-recognition of Russia's annexation of Crimea. Yet just days after what could only very charitably be called a referendum on Crimea joining Russia (including a creditable 123% vote in favour in Simferopol and minus any option to remain in the country it has existed in for the past two decades) it seems the world is grudgingly accepting the inevitable, having offered only meagre sanctions, and apparently relieved that Russia appears to have settled for 'only Crimea'. If they're not careful their 'no business as usual' mantra will soon sound as tired and hollow as their 'red lines'.

In truth, Russia would probably have annexed it or set up a breakaway state there along with Transnistria, South Ossetia and Abkhazia in the early '90s had it not massively underestimated Ukraine's divergent political direction from that of Russia. It's difficult to see whether this will fulfil Putin's aim of bringing Ukraine as a whole 'back into the fold'; the two countries now have different sides of a historical grievance to rally around.


In the here and now, clearly the most immediate pressing concern is Ukraine's isolated military units in the peninsula. Whilst both their fortitude and restraint are commendable, there is no international military backing for them whatsoever, and if more of their lives are to be spared, it seems inevitable they will have to withdraw.

Then we must consider the issue of status. There is little prospect of a treaty or formal agreement here. Making any such agreement with Russia would be a catch 22, as making any new agreement would involve formally tearing up a previous one (the 1994 Budapest Memorandum). In so doing, what possible validity could a new agreement have if it could be torn up so easily? Therefore non-recognition seems the only way forward.

For this non-recognition to make any sense however we need to figure out what non-recognition will mean in practice. Non-recognition is absolutely right, but the problem is that if Crimea is treated as a part of the Russian Federation it basically will be.  So the wherewithal of non-recognition and how it could work needs to be figured out quite quickly. As an example, Northern Cyprus is never shown on basic maps as anything other than part of the Republic of Cyprus, and this has never lapsed in 40 years. There was for a long time even a trade ban on the export of Northern Cyprus products, abolished only in 2003. Here Greece was the force to push this forward. Ukraine will be in a stronger position to push once the DCFTA with the EU is up and running.

As regards measures on the ground, non-recognition might involve cutting transport links. It seems to me that it would be adding insult to injury to allow Russian Railways to continue to operate trains to Crimea, merely 'transiting' Ukraine proper, and this is an obvious means of sanctioning the tourism industry there. There is a case for cutting rail links between Crimea and mainland Ukraine altogether in fact. In the case of Northern Cyprus, only flights from Turkey can fly into the territory. The same blockade might be enacted by the international community here. Alternative connections could be built up via, for example, Odessa.

Energy and water are also key issues. Many have pointed out that, with the ability to cut off the peninsula's water and electricity, Kiev has a potential card to play. If the prospect of a gas cut off rears its head once more, this is obviously an option. There will have to be some restraint however. A closure of the border similar to the closure the Spanish inflicted on Gibraltar for many years would only hurt families on both sides.

There should be vigorous public campaigns against organisations endorsing the change. For example, early rumours that National Geographic is to change its map may be the start of a capitulation that must be resisted through any means available. Disregarding all other arguments, it can simply be pointed out that no major power has recognised the occupation and that the case is yet to go before the International Court of Justice.


Sport is also a factor. UEFA could play a useful role in non-recognition of Crimea's Russian status. Tavriya Simferopol and FK Sevastopol currently play in the Ukrainian Premier League and should continue to do so, and UEFA has the power to make such decisions. In in albeit more innocuous example, France's Evian TG FC were refused permission to play home games across the Swiss border in Geneva as it was in another state. On this basis UEFA should refuse to allow any teams from Crimea to participate in the Russian league structure, and threaten trouble if they do, with Russia's participation in the 2014 and hosting of the 2018 tournament potentially at risk. FIFA has always taken a hard line on political interference in the running of football (at least with African countries) so it should be difficult for Russia to force UEFA's or FIFA's hand. 

Finally, there is the question of the endgame. Even the most optimistic would be hard pressed to think that Crimea will ever truly return to Ukrainian rule. Whilst before the Russian intervention it seems there wasn't a majority in favour of Russian rule, it will be equally difficult several years down the line to expect a majority to be in favour of Ukrainian rule. But it is reasonable to hope for a more legitimate settlement in Crimea in future. Little will be possible without democracy, and with Putin's situation apparently strengthened, there is little hope for the time being, but this illustrates the need for non-recognition to be maintained, for decades if need be, as with Northern Cyprus.

What Crimeans need to realise is that the dismantling of the Ukrainian letters on the front of the Verkhovna Rada of Crimea represents, in effect, the dismantling of autonomy. The Russian Federation is a federation in name only, and Putin has progressively abolished autonomy across the country during his rule. A once ambitious plan for Kaliningrad, for example, to be a 'Baltic Republic' using both the rouble and the Euro and forming a gateway to the EU was, with Putin's accession to power, promptly shelved. Look at Kaliningrad now-a neglected backwater from which Russians flock across the border to shop at cheaper Polish supermarkets. Crimea is also, for now, doomed to become such a backwater, and they will see that last week's fake foray into democracy bears little relation to the future, where elections will offer no genuine choice and factual information, from a media which has moved from bias to full on North Korea style propaganda, will be scarce.

In a post-Putin scenario however, the issue will almost certainly be revisited. It could be argued that, in a democratised Russia, if given true autonomy, with full language rights for minorities, there would be little reason to complain about Russian rule. If Tatar, for example, appeared on bilingual street signs alongside Russian, few could complain. Another proposal might be independence, and a parallel might be drawn with Slovakia, where a 10% Hungarian minority, despite many tensions, ensures that the rights of minorities are addressed. An independent Crimea would have a 15% Tatar minority and a significant Ukrainian population, so in a democratic scenario, the communities would each have to be taken seriously. If by then however the non-recognition policy has lapsed, that opportunity will be lost.

Remember that after three decades of occupation, the Turkish population of Northern Cyprus in 2004 actually voted in favour of reunion with the south. Many of them have taken Republic of Cyprus citizenship (not surprisingly as this is also EU citizenship). Ukraine should consider changing the law to allow dual citizenship for all those in Crimea who wish to remain Ukrainian (it would also be in the wider interests of a country which has consistently lost citizens since 1991). A lot depends on the capacity of Ukrainians to build a successful country that will weaken the will of Crimeans to keep it in Putin's prison. If the EU follows through and grants visa free travel to Ukrainians, as it will do for Moldovans this May, the idea of having a 'Russkiy pasport' already begins to lose its appeal. For Crimea, it might be the beginning of a long road back.

Identity stretching in Eastern Ukraine

So, if the Russian flag kindly raised on Kharkiv's city hall by a young man from Moscow means anything, Eastern Ukrainians are all now 'Russians', and those bad people in Kiev are 'Ukrainians'. Hang on. A 'pro-Russian' government has only just been ousted, one member of which, the hated education minister Tabachnyk, had a strong view on 'Ukrainians'. For him, the easterners are the real 'Ukrainians', whilst the Western Ukrainians are not Ukrainians at all, but 'Galicians'.

One wonders what Eastern Ukrainians really think of this sudden makeover of their identities. Even the oligarchs have made great play of Eastern Ukrainians being 'Ukrainians'. Two of Ukraine's group games at Euro 2012 were staged in Donetsk, most likely at the behest of the Donbas Arena's owner, Rinat Akhmetov. Clearly people in the east feel closer to Russia than other Ukrainians, but that's still some way off being Russian. How will they adjust to their sudden new identities? Most likely, being habitually ruled by fear, they continue to superficially go about their daily lives and conform to prescribed behaviour from whoever seems to be in charge.

How to hurt Putin

Sign the Association Agreement

The best thing the EU could do is get Acting President Turchynov on a plane to Brussels as soon as possible and sign the Association Agreement. The EU has shown itself over the past 3 months to be an utterly incompetent foreign policy actor. The extra powers won at Lisbon look ill-deserved, the posts of Foreign Policy Representative and EU President worthy of abolition at the next treaty change. However, the EU still has a massive tool at its disposal. The whole point of the Kremlin’s crusade all along has been to prevent the signing of the AA and to ensure Ukraine was on the path to the Eurasian Union, so signing the agreement would be a blow to Putin in no uncertain terms. It might even stabilise the situation across Ukraine and give opponents of the occupiers in Crimea a concrete reason to hang on to their Ukrainian passports. The Kremlin delights in knowing the west will never act so quickly and decisively. Oh that we could.

Close the Bosphorous to Russian shipping

Turkey has a role to play here, and a right to do so on a number of counts. Firstly, the Crimean Tatars, whose future inside a Russia with an awful minority rights record looks potentially appalling, are the Turks’ ethnic kin (as place names such as Kazantip or Bağçasaray bear clear testament to), so arguably Turkey has a moral obligation here, and the Crimean Tatar diaspora in Turkey itself would support this. Turkey's media is already claiming, rather in the way that Spain does with Gibraltar, that if Crimea breaks away, it should legally revert to Turkish rule. Although that's practically impossible, it does help to legtimise Turkish involvement. Secondly, Putin’s support for Assad has had direct consequences for Turkey, bringing with it massive refugee problems. Thirdly, Russia’s asserting itself on the Black Sea has major implications for the Black Sea security situation. Turkey should close off the Bosphorous to Russian shipping and insist on a place at the table if there is mediation. Or at the very least, Russian ships passing through the straits (there have been two in recent days) ought to be 'escorted' by their Turkish counterparts. One of two warships dispatched to the fringe of the region would also concentrate minds in Moscow. Erdoğan would probably appreciate a distraction from domestic issues, including a corruption probe. They might not have a spotless record themselves on human rights, but at the moment Ukraine should take all the help it can get.

Sanctions

An obvious one, but it took a very long time indeed and many deaths before it really looked like becoming a reality for the orchestrators of the violent crackdown in Kiev. It has been claimed however, by Mikhail Saakashvili for example, that it was the crystalising of the threat of sanctions that finally lead to the collapse of Yanukovych's house of cards. Sanctions against Russian officials might also try the patience of many of Putin's backers. There is also the potential for broader economic sanctions, and with the Russian economy now on the ropes, their impact might be felt quickly.

Україна потребує парламентську систему

Нова політична система України повинна бути найрадикальнішою з усіх на пострадянському просторі.

Варшава, 26 лютого 2014

Це не вперше коли Українці прагнуть змін. Лише дев’ять років тому, здавалося, що країна обрала напрямок змін і сподівання при цьому були високі. Цього разу існують застереження та пам’ятка про те, що вартість теперішніх змін є набагато вищою. Холодний прийом звільненої Тимошенко є найбільш ясним свідченням щирого бажання українського народу “навести лад у хаті”. Українці принаймні знають до чого вони прагнуть. Але не варто забувати і про те, що травневі вибори вже не за горами і хтось має виконувати роль “капітана корабля”, незважаючи на власну недосконалість. Україна сьогодні – це чистий аркуш паперу і тепер вона не повинна прагнути побудувати чиюсь утопію. На сьогоднішній день, активність та компроміс являються основними ключами від виживання країни та її майбутнього добробуту.

Одне з основних завдань на сьогодні полягає у формуванні культури конституціоналізму. Теперішня влада зазнала легітимної кризи.  Капітуляція попередніх влад та їх голосування в переважній кількості щодо прийняття нових законів призвело до неочікуваного зворотного ефекту феномена "тушек" 2010 року. Відносини між депутатами та їх виборчими мандатами є нестабільні, беручи до уваги, що парламентські вибори 2012 року були проведені із недотриманням мінімальних демократичних стандартів. Якщо б міжнародна неурядова організація Freedom House дала Україні оцінку ступеня демократичних свобод, на сьогоднішній день, країна не оцінювалася би як вільна. Очевидно, що всі ці майбутні зміни залежать від виборів в травні цього року.

І найпершим завданням має бути розуміння того, що політика більше не може бути пов’язана із позицією особистості у ній. Пострадянський рефлекс наслідування сильного духом лідера має катастрофічний вплив на всі регіони країни. Прийшов час кинути виклик Євразійському міфу, який наголошує на те, що ми всі різні. Цей міф вже коштував багатьом людям у Євразії їх життя і свобод.

Україна повинна прийняти абсолютну парламентську систему правління, якою користується більшість країн Європи. Президент повинен бути залишений тільки із правом на вето та з правом на призначення нових виборів. Сильний прем'єр-міністр може перейняти "президентський стиль" ведення політики, як наприклад, Маргарет Тетчер або Тоні Блер, але зверніть увагу на передачу влади від  Тетчер у 1990 році. Знана у світі як "залізна леді", в той час коли вона втратила підтримку своєї партії, її політична  сила зникла за лічені години. Існує і об’єктивне підтвердження тому, що парламентські системи, які при необхідності враховують більш широкий спектр зацікавлених сторін, мають кращі показники досягнення реформ.

Система функціонування партій також потребує реформи. Україна повинна викрити “віртуальні партії”, які функціонують виключно навколо особистостей і їх бізнес-інтересів і носять певний  ідеологічний характер. Значний відсоток виборчих голосів  на останніх виборах отримали  ліві радикали («Комуністична партія України»)  радикали-націоналісти  («Свобода») ,що нажаль підтверджує факт, що принаймні чверть українських виборців вирішили голосувати віддаючи перевагу ідеологічними переконаннями. Ми повинні дати виборцям із помірно центристських  та правоцентристських  політичних партій право на голос також. Маємо працювати і з тими представниками політичних угрупувань, переконання яких, можливо, не повністю узгоджується із нашими переконаннями, адже партія представляє собою коаліцію з різнобічними інтересами.

Мати парламентську систему правління також означає підпорядкування правилам цієї системи. Після травневих виборів 2014 не має проявитися жодної толерантності щодо  «гри на фортепіано на Майдані», насильств в тюрмах, блокування трибуни спікера, або будь-яких інших подібних заходів. Можливо, Верховна Рада має відігравати роль рефері  по відношенню до  депутат атів, що порушили протокол. В іншому випадку, спокуса зрізати кути буде дуже сильною, і ми досить ясно бачимо цей результат зараз.

Для того щоб зберегти єдність України, ми маємо замислитися над тим як задіяти усіх і кожного у політичному процесі. Ось де виникає дилема. Сьогодні є вкрай необхідно створити нові основні політичні норми на Україні і це безпосередньо стосується прийняття нової Конституції України. Міністр закордонних справ Росії закликає до прийняття нової Конституції лише після виборів, яка має бути ухвалена на референдумі. Ця думка представляє собою логічне втілення, але є проблема. Якщо ми споглянемо на те, яким чином Янукович вніс дестабілізацію в конституційні структури України в 2010 році, вагомий аргумент підпадає на підтримку нових законів у першу чергу, але беззаперечно для легітимності таких дій, вся країна має бути задіяна.

І олігархи відіграють тут свою роль . Вони можуть продовжувати грати активну і впливову роль, так само, як,наприклад, республіканці роблять в Америці. Тим не менш, беручи до уваги цілеспрямованість країни вони повинні визнати, що їх найвпливовіший час вже проминув. Це означає, що ЄС має змогу зіграти ключову роль. Михайло Саакашвілі нещодавно говорив про те, як непередбачувана загроза санкцій стала переломним моментом для багатьох прихильників Януковича. І якщо загроза санкцій від ЕС стосувалася економічних та політичних зловживань в більш поширених випадках до яких часто прибігають олігархи, то в такий спосіб було б можливим зменшити надмірні повноваження бізнес еліт України . Значно ускладнює цю ситуацію роль олігархів, які попри всі негаразди та невдачі попередньої влади  не зупинили її підтримку, навіть у той час коли ситуація різко погіршилася. Важко оцінити виняткову впливовість олігархів в політичному житті країни, в подальшому може виявитися і те, що їх впливовість стане неминучою.

Для того, щоб зауважити на всі відмінності регіонів України необхідно багато часу. На сьогодні Україні не вистачає політичної зрілості для федералізму, що може спровокувати зовнішнє втручання у вразливі для країни регіони, як ситуація в Криму нам про це і засвідчила. Проте в питаннях, що стосуються мовних прав, таке втручання може нести логічний характер, що  дозволить  деяку свободу на місцевому рівні. Наприклад у Франції, мови меншин можна побачити на дорожніх знаках,вони фінансуються за допомогою місцевих муніципалітетів, але національна мова має також бути відображена на дорожніх знаках (і місцевий муніципалітет платить і за це). Це насправді може стати чудовою рисою розвитку місцевої демократії. Відповідальність за святкування історичних подій, будь то 9 травня, або ж день українського повстанського руху, повинні також здійснюватися на місцевому рівні, адже на національному рівні ці питання виявилися занадто розбіжними. Такі емоційні питання більше не повинні бути пропагандистськими запалами або інструменти для політиків впливу в країні.

Деякі з найвагоміших питань все ще залишаються без відповідей. Найбільш важливою є загроза, що стосується робочих місць у Східній Україні, яка відтепер становить торгову блокаду Путіна. Яким чином ми можемо пояснити людям, що це не привід, щоб підтримувати вступ України до Митного союзу, або ж протистояння проти демократії? Швидше, факт того, що Путін використовує їх робочі місця як політичний інструмент, має стати чинником загального обурення, і населення Східної України має бути більш невдоволеним щодо цього, ніж будь-хто. Передбачуване зростання цін на газ також викликає занепокоєння, хоча заздалегідь передбачуваний план щодо зворотного потоку газу зі Словаччини майже не має перешкод.

У відносинах з Росією довіра буде зменшуватися з кожним роком і Україна має захистити себе. В найближчому часі всі переговори на вищому рівні між Україною і Росією мають здійснюватися на терені третьої країни-посередника,а також дотримуватися дипломатичних норм. Ми не маємо допустити перенесення дипломатичних відносин у площину таємних зустрічей та залякувань, як це можна прослідити на прикладі відносин між Януковичем та Путіним. Необхідно докласти багато зусиль для того,щоб відносини між Україною та Росією стали прозорими.

Ступінь саботажу зі сторони Росії щодо управління внутрішніми справами України протягом останніх кількох років очевидне. Більше дискусій мають проводитися серед публічного загалу, а також  піддаватися детальній критиці.

Україна повинна продовжувати наполегливо працювати, що також підтверджує і те, що насправді, багато з українських установ вже і роблять. У сфері оборони, що рідко згадується, навіть за часи президентства Януковича, країна концентрувала свої сили на співпраці з НАТО в багатьох областях. На сьогоднішній день імовірність переходу до професійної армії є великою. Політика Європейської інтеграції після трьох місяців перерви може бути поновлена і за наявності політичної волі ‘з верхівок’ технічна частина операції має досягти найкращих результатів.

Зважаючи на всі події в новій історії України,  українці тепер розуміють, що майбутнє залежить від них. ЄС має бути прийнято в якості гаранта європейського майбутнього України, але українці не може повністю покладатися на це об’єднання держав. Слідуючи логіці коментарів Саакашвілі, якби ЄС діяли раніше в умовах кризи, 100 українців залишилося б в живих сьогодні.

Джонатан Хiбберд раніше був відвідуючим професором програми європейських досліджень в Києво-Могилянській академії і проживав в Україні протягом шести років. Зараз живе у Варшаві, але продовжує співпрацювати з науково-дослідницьким інститутом зовнішньої політики Дипломатичної академії України. Отримав ступінь Магістра  Університета Сассекса у Великобританії.  Спеціалізується на українських відносин з ЄС і НАТО.

Україна потребує парламентську систему

Нова політична система України повинна бути найрадикальнішою з усіх на пострадянському просторі.

Варшава, 26 лютого 2014

Це не вперше коли Українці прагнуть змін. Лише дев’ять років тому, здавалося, що країна обрала напрямок змін і сподівання при цьому були високі. Цього разу існують застереження та пам’ятка про те, що вартість теперішніх змін є набагато вищою. Холодний прийом звільненої Тимошенко є найбільш ясним свідченням щирого бажання українського народу “навести лад у хаті”. Українці принаймні знають до чого вони прагнуть. Але не варто забувати і про те, що травневі вибори вже не за горами і хтось має виконувати роль “капітана корабля”, незважаючи на власну недосконалість. Україна сьогодні – це чистий аркуш паперу і тепер вона не повинна прагнути побудувати чиюсь утопію. На сьогоднішній день, активність та компроміс являються основними ключами від виживання країни та її майбутнього добробуту.

Одне з основних завдань на сьогодні полягає у формуванні культури конституціоналізму. Теперішня влада зазнала легітимної кризи.  Капітуляція попередніх влад та їх голосування в переважній кількості щодо прийняття нових законів призвело до неочікуваного зворотного ефекту феномена "тушек" 2010 року. Відносини між депутатами та їх виборчими мандатами є нестабільні, беручи до уваги, що парламентські вибори 2012 року були проведені із недотриманням мінімальних демократичних стандартів. Якщо б міжнародна неурядова організація Freedom House дала Україні оцінку ступеня демократичних свобод, на сьогоднішній день, країна не оцінювалася би як вільна. Очевидно, що всі ці майбутні зміни залежать від виборів в травні цього року.

І найпершим завданням має бути розуміння того, що політика більше не може бути пов’язана із позицією особистості у ній. Пострадянський рефлекс наслідування сильного духом лідера має катастрофічний вплив на всі регіони країни. Прийшов час кинути виклик Євразійському міфу, який наголошує на те, що ми всі різні. Цей міф вже коштував багатьом людям у Євразії їх життя і свобод.

Україна повинна прийняти абсолютну парламентську систему правління, якою користується більшість країн Європи. Президент повинен бути залишений тільки із правом на вето та з правом на призначення нових виборів. Сильний прем'єр-міністр може перейняти "президентський стиль" ведення політики, як наприклад, Маргарет Тетчер або Тоні Блер, але зверніть увагу на передачу влади від  Тетчер у 1990 році. Знана у світі як "залізна леді", в той час коли вона втратила підтримку своєї партії, її політична  сила зникла за лічені години. Існує і об’єктивне підтвердження тому, що парламентські системи, які при необхідності враховують більш широкий спектр зацікавлених сторін, мають кращі показники досягнення реформ.

Система функціонування партій також потребує реформи. Україна повинна викрити “віртуальні партії”, які функціонують виключно навколо особистостей і їх бізнес-інтересів і носять певний  ідеологічний характер. Значний відсоток виборчих голосів  на останніх виборах отримали  ліві радикали («Комуністична партія України»)  радикали-націоналісти  («Свобода») ,що нажаль підтверджує факт, що принаймні чверть українських виборців вирішили голосувати віддаючи перевагу ідеологічними переконаннями. Ми повинні дати виборцям із помірно центристських  та правоцентристських  політичних партій право на голос також. Маємо працювати і з тими представниками політичних угрупувань, переконання яких, можливо, не повністю узгоджується із нашими переконаннями, адже партія представляє собою коаліцію з різнобічними інтересами.

Мати парламентську систему правління також означає підпорядкування правилам цієї системи. Після травневих виборів 2014 не має проявитися жодної толерантності щодо  «гри на фортепіано на Майдані», насильств в тюрмах, блокування трибуни спікера, або будь-яких інших подібних заходів. Можливо, Верховна Рада має відігравати роль рефері  по відношенню до  депутат атів, що порушили протокол. В іншому випадку, спокуса зрізати кути буде дуже сильною, і ми досить ясно бачимо цей результат зараз.

Для того щоб зберегти єдність України, ми маємо замислитися над тим як задіяти усіх і кожного у політичному процесі. Ось де виникає дилема. Сьогодні є вкрай необхідно створити нові основні політичні норми на Україні і це безпосередньо стосується прийняття нової Конституції України. Міністр закордонних справ Росії закликає до прийняття нової Конституції лише після виборів, яка має бути ухвалена на референдумі. Ця думка представляє собою логічне втілення, але є проблема. Якщо ми споглянемо на те, яким чином Янукович вніс дестабілізацію в конституційні структури України в 2010 році, вагомий аргумент підпадає на підтримку нових законів у першу чергу, але беззаперечно для легітимності таких дій, вся країна має бути задіяна.

І олігархи відіграють тут свою роль . Вони можуть продовжувати грати активну і впливову роль, так само, як,наприклад, республіканці роблять в Америці. Тим не менш, беручи до уваги цілеспрямованість країни вони повинні визнати, що їх найвпливовіший час вже проминув. Це означає, що ЄС має змогу зіграти ключову роль. Михайло Саакашвілі нещодавно говорив про те, як непередбачувана загроза санкцій стала переломним моментом для багатьох прихильників Януковича. І якщо загроза санкцій від ЕС стосувалася економічних та політичних зловживань в більш поширених випадках до яких часто прибігають олігархи, то в такий спосіб було б можливим зменшити надмірні повноваження бізнес еліт України . Значно ускладнює цю ситуацію роль олігархів, які попри всі негаразди та невдачі попередньої влади  не зупинили її підтримку, навіть у той час коли ситуація різко погіршилася. Важко оцінити виняткову впливовість олігархів в політичному житті країни, в подальшому може виявитися і те, що їх впливовість стане неминучою.

Для того, щоб зауважити на всі відмінності регіонів України необхідно багато часу. На сьогодні Україні не вистачає політичної зрілості для федералізму, що може спровокувати зовнішнє втручання у вразливі для країни регіони, як ситуація в Криму нам про це і засвідчила. Проте в питаннях, що стосуються мовних прав, таке втручання може нести логічний характер, що  дозволить  деяку свободу на місцевому рівні. Наприклад у Франції, мови меншин можна побачити на дорожніх знаках,вони фінансуються за допомогою місцевих муніципалітетів, але національна мова має також бути відображена на дорожніх знаках (і місцевий муніципалітет платить і за це). Це насправді може стати чудовою рисою розвитку місцевої демократії. Відповідальність за святкування історичних подій, будь то 9 травня, або ж день українського повстанського руху, повинні також здійснюватися на місцевому рівні, адже на національному рівні ці питання виявилися занадто розбіжними. Такі емоційні питання більше не повинні бути пропагандистськими запалами або інструменти для політиків впливу в країні.

Деякі з найвагоміших питань все ще залишаються без відповідей. Найбільш важливою є загроза, що стосується робочих місць у Східній Україні, яка відтепер становить торгову блокаду Путіна. Яким чином ми можемо пояснити людям, що це не привід, щоб підтримувати вступ України до Митного союзу, або ж протистояння проти демократії? Швидше, факт того, що Путін використовує їх робочі місця як політичний інструмент, має стати чинником загального обурення, і населення Східної України має бути більш невдоволеним щодо цього, ніж будь-хто. Передбачуване зростання цін на газ також викликає занепокоєння, хоча заздалегідь передбачуваний план щодо зворотного потоку газу зі Словаччини майже не має перешкод.

У відносинах з Росією довіра буде зменшуватися з кожним роком і Україна має захистити себе. В найближчому часі всі переговори на вищому рівні між Україною і Росією мають здійснюватися на терені третьої країни-посередника,а також  дотримуватися дипломатичних норм. Ми не маємо допустити перенесення дипломатичних відносин у площину таємних зустрічей та залякувань, як це можна прослідити на прикладі відносин між Януковичем та Путіним. Необхідно докласти багато зусиль для того,щоб відносини між Україною та Росією стали прозорими.

Ступінь саботажу зі сторони Росії щодо управління внутрішніми справами України протягом останніх кількох років очевидне. Більше дискусій мають проводитися серед публічного загалу, а також  піддаватися детальній критиці.

Україна повинна продовжувати наполегливо працювати, що також підтверджує і те, що насправді, багато з українських установ вже і роблять. У сфері оборони, що рідко згадується, навіть за часи президентства Януковича, країна концентрувала свої сили на співпраці з НАТО в багатьох областях. На сьогоднішній день імовірність переходу до професійної армії є великою. Політика Європейської інтеграції після трьох місяців перерви може бути поновлена і за наявності політичної волі ‘з верхівок’ технічна частина операції має досягти найкращих результатів.

Зважаючи на всі події в новій історії України,  українці тепер розуміють, що майбутнє залежить від них. ЄС має бути прийнято в якості гаранта європейського майбутнього України, але українці не може повністю покладатися на це об’єднання держав. Слідуючи логіці коментарів Саакашвілі, якби ЄС діяли раніше в умовах кризи, 100 українців залишилося б в живих сьогодні.

Джонатан Хiбберд раніше був відвідуючим професором програми європейських досліджень в Києво-Могилянській академії і проживав в Україні протягом шести років. Зараз живе у Варшаві, але продовжує співпрацювати з науково-дослідницьким інститутом зовнішньої політики Дипломатичної академії України. Отримав ступінь Магістра  Університета Сассекса у Великобританії.  Спеціалізується на українських відносин з ЄС і НАТО.