Thursday, May 29, 2014

What Comes after Non-Recognition?

Published in New Eastern Europe on 28th May 2014

http://www.neweasterneurope.eu/articles-and-commentary/1234-what-comes-after-non-recognition

After the election of a new president with a clear democratic mandate, there is much talk of Ukraine turning a corner, despite the turmoil in the east of the country. Indeed, the focus is now largely on those regions and whether they can remain a part of Ukraine, as well as the challenge of keeping the country from the edge of the economic precipice.
 
In the case of Crimea, two months since Russia’s annexation of the peninsula, there appears a widespread acceptance of the “facts on the ground” of Russian rule. The issue is already fading into the background amid fears of an even worse outcome.
 
In just over one month’s time, however, Europe will remember the 40th anniversary of an event which it has never accepted – the Turkish occupation of Northern Cyprus. Turkish Cypriots at the time feared coming under the rule of the Greek military junta. Russian speaking Crimeans, in contrast, were under no real threat and Moscow’s attempt to characterise the Kyiv authorities itself as a junta now look all the more absurd in the aftermath of the democratic election.
 
A new Northern Cyprus?
 
Northern Cyprus has many of the same “facts on the ground” – Turkish military bases, a language and culture distinct from the Greek-speaking south and an independent Republic of Northern Cyprus which was declared in 1983 and whose flag is ubiquitous, even from across the UN line of control. But in fact in 2004, 30 years after the Turkish intervention, Turkish Cypriots voted for a union with the Greek Cypriots in the south. Although this deal was rebuffed by the people of the south, it would have meant the wilful abandonment of the separatist project there, a paradigm shift from 30 years earlier.
 
To some extent therefore, the international policy of non-recognition of Northern Cyprus might be considered a success. To this day, the state of Northern Cyprus does not appear on maps and the serious prospect of international recognition of its statehood appears dead. This non-recognition manifests itself in a number of ways. Airlines are not permitted to fly to Northern Cyprus without touching down in Turkey first and major airlines do not fly there at all. Northern Cyprus passports are not recognised by any country other than Turkey, meaning that many Turkish Cypriots in fact travel on passports issued by the Republic of Cyprus. There is no official sporting recognition of the territory.
 
In Crimea’s case, the dust has yet to fully settle. The narrative in Moscow is of grand ceremonies and triumphalism. The head of Burger King in Russia jumped the gun by announcing they would expand into Crimea at some point, his enthusiasm most likely tempered by the head office in the United States. In sport, the Russian Football Federation has already proposed to hold this year’s Russian Super Cup in Simferopol and one of the peninsula’s two Ukrainian football league teams, FK Sevastopol, talks brazenly about switching from the Ukrainian to the Russian league. National Geographic and Google have already roused anger for showing the region as Russian territory, or disputed.
 
Day-to-day life tells a different story, as empty supermarket shelves, almost reminiscent of the Soviet era, and eight-hour-long queues for cash machines testify. Life for the indigenous Tatars looks to be getting progressively worse as the ban on the recent commemoration of their 1944 deportation by Stalin illustrates. The exiled Mustafa Dzhemilev, former head of the Crimean Tatar Mejlis and a figurehead for the Tatar community, already looks like a kind of Dalai Lama figure. Meanwhile plans are afoot to confiscate Tatar property in prime locations. The issue of flights in and out of the territory remains unsettled. Ukrainian Railways however, far from halting train services to the peninsula, recently started taking advanced payment for the summer season.
 
What should non-recognition entail?
 
If Ukraine and the international community are serious about upholding the non-recognition of Crimea as part of the Russian Federation, serious thought needs to be given as to how this will be done in practice or it will have little meaning and Russia will be emboldened to take similar action elsewhere. Crimea may appear a lost cause now, but looking to a future post-Putin epoch, the situation could be very different. Non-recognition policy is by its nature a tricky and inconsistent area as the balance between damaging the occupier and risking harming those occupied is difficult to strike.
 
We need only look at the Baltic states as an example. Forty years after their occupation by the Soviet Union, few were anticipating their independence.  In this case, as countries rather than just regions, the trappings of the state were an important manifestation of non-recognition. As Baltic analyst Mel Huang explains, the United States maintained this policy throughout, continuing to fly their flags in the State Department and keeping legations open. Upon their regaining independence, the United Kingdom was able to return the gold reserves to Estonia which had been shipped out as a contingency in the late 1930s. Others dropped the ball, handing to the Soviet Union gold reserves and keys to their embassies. The newly independent states in the 1990s received compensation or return of property from some, but from others nothing.
 
Although state symbols don’t apply in the case of Crimea, President-elect Petro Poroshenko’s proposed Ministry for Crimean Affairs might perform a function akin to a government in exile. With the situation continuing to deteriorate for the Tatars, Ukraine should be ready to provide the means for the continuation of Tatar civil society. If the Tatar council, the Mejlis, becomes unable to function, Ukraine should be ready to host a Mejlis in exile. Ukraine should also think more broadly about how to ensure Crimeans (as well as eastern Ukrainians) maintain a stake in Ukraine’s political life. One way to do this would be to continue to maintain a proportion of seats in the Verkhovna Rada (Ukraine’s Parliament) as constituency mandates, representing all the internationally recognised regions of Ukraine.
 
Ukraine will undoubtedly continue to pursue a ruling on the Crimea annexation from the International Court of Justice. In the Northern Cyprus case, according to Ilke Gürdal of the Eastern Mediterranean University, the UN’s 1984 denouncement of its declaration of independence in 1983 seemed to make things worse for Northern Cyprus. The trade blockade of the territory intensified in its aftermath, thus dealing a blow to the separatist project at an early stage. The Crimea case may face fundamental difficulties as neither Russia nor Ukraine recognises the ICJ on a standing basis and Russia is unlikely to agree to the second mechanism of a case-by-case basis. Ukraine may decide to recognise its universal jurisdiction in the near future and, as Crimea is still theoretically Ukraine, this may be enough for the case to be heard.
 
The symbolic importance of sport should also not be underestimated. The move of Crimea’s two Ukrainian league teams to the Russian league should not be permitted by UEFA and FIFA (although in practice it may be sneaked through during this summer’s World Cup). This may be a vain hope. Gazprom sponsors UEFA’s lucrative Champions League whilst FIFA has not entertained talk of stripping Russia of the right to host the 2018 World Cup. At the very least Crimean venues should not be used as host cities or training bases at the tournament. It takes the action of individual member countries to make a fuss, much as, for example, Spain did in preventing Gibraltar’s accession to UEFA for many years.
 
What is the endgame?
 
Whether or not we ever see Crimea fully reincorporated into Ukraine, Ukraine is the lynchpin of a legitimate solution. Whether Crimea is part of Russia or Ukraine, the region must have genuine autonomy. The region’s autonomy within Ukraine failed to deliver this. The use of Ukrainian on official signage belied the region’s special status, whilst the Crimean Tatar language was rarely to be seen. In the Russian case, as the Russian Federation is a federation in name only, there is little hope or evidence that Crimea will achieve true autonomy that takes into account the diversity of the region. The closure of Ukrainian language schools there is not a good start. Another option in the long term could even be independence, a scenario in which the different ethnic groups would be required to work together. As in Northern Cyprus, Crimea now faces having to confront the issue of property restitution down the line (on top of the fact that the Tatars have still not been properly compensated for their 1944 expulsion).
 
If Ukraine is to ever regain the territory, much will depend on what it does now, the success of its reform programme and the ability to build a viable economy and investment climate. The capacity of Ukrainians to build a successful country might weaken the will of Crimeans to remain a part of Russia. If the EU follows through and grants visa free travel to Ukrainians, as it has now done for Moldova, the idea of holding a Russian passport rather than a Ukrainian one begins to lose its appeal. For Crimea, it might be the beginning of a long road back.
 
Jonathan Hibberd, based in Warsaw, is an alumni of Sussex European Institute in the UK and works part time with the Foreign Policy Research Institute in Ukraine, having previously lectured in European Studies at Kyiv-Mohyla Academy.

Saturday, May 24, 2014

Ukraine voters can put Ukraine on the path to democratic legitimacy

Ukraine's presidential election is the first step to solving its government's legitimacy problem

It has not been an easy start for Ukraine's new authorities, who have had to deal with annexation, armed insurgency, rescuing the national economy from the precipice and organising a presidential election no less. A baptism of fire by anyone's standards. The annexation of Crimea came when the new incumbents had barely sat at their desks. The violent provocations in the east and south of the country are unprecedented in Ukraine's 23 years of independence, whilst Russia has a 23 year track record of violence in the Caucasus and terrorism in its cities. Draw your own conclusions about where this outbreak of 'civil war' in Ukraine has in fact come from. 
 
To add to that, the current authorities have absurdly and maliciously been labeled a 'junta' by pro-Moscow tweeters and bloggers scratching around for a smear term (the only true junta that has ever existed in Eastern Europe was the early 80s junta in Poland, which was backed by the USSR), part of a well worn tradition of concept stretching by Russia. Kiev is not a 'junta' any more than Greenpeace activists are 'pirates' or 'hooligans', or indeed gay rights campaigners 'propagandists'. Despite this however, it is true enough to say that the government since its traumatic beginnings has lacked true democratic legitimacy, and therefore Sunday's presidential elections are the crucial first step in solving a legitimacy problem with Ukraine's governance which in fact goes back to 2010.
 
When Viktor Yanukovych was elected President in early 2010, parliament was still under the mandate of the 'orange parties' of Prime Minister Tymoshenko and former President Yushchenko. What then followed was a spectacular capitulation of the whole constitutional order. The Constitutional Court, re-stuffed with judges loyal to Yanukovych, ruled that parliamentary deputies could now switch sides, the problem being that, with Ukraine's closed list electoral system, this is  tantamount to your vote growing legs and walking away from you. The defectors were dubbed 'tushki', a term meaning animal corpse. The standard of parliamentarianism thereafter soon became abysmal, with 'piano playing' (deputies pressing the voting buttons of absent members), as in the Russian Duma, becoming standard practice, and even savage beatings meted out to Yanukovych opponents. Votes were sometimes registered for MPs who were not even in the country at the time. The 2012 parliamentary elections followed electoral reforms designed to favour the President's Party of Regions. The introduction of a proportion of constituency MPs favoured the ruling parties, and electoral commissions were staffed by personnel from these same ruling parties. Unlike the previous three national elections (two parliamentary, one presidential, the election was not judged internationally to have been free and fair.
 
Fast forward to February this year, and whilst the voice of the people was finally being heard, the speed with which MPs hurriedly switched sides again following Yanukovych's exit in February was, constitutionally speaking, little better than the 'tushki' of four years earlier. Just as in 2010 a 'winner takes all' mentality saw now vulnerable deputies scrambling to save their careers and positions. There was of course a huge difference however. The new authorities from the outset took power on the promise of elections. We must remember that if not for Euromaidan, Ukraine might now have been looking ahead to years or decades without such free elections, the situation which predominates in the countries of the Customs Union that Yanukovych would have taken them into, Belarus, Russia and Kazakhstan 
 
What must follow these elections is constitutional reform that will guard against the monopolisation and abuse of power of the past several years. Ukraine should adopt a parliamentary system, the kind which has lead successful reforms in the likes of Poland or Czech Republic, and resist the urge to revert to the presidential model which has in contrast failed its citizens so miserably in the post-Soviet space. Ukraine must also figure out how it manages its multiculturalism without allowing the country to disintegrate. There is scope for delegating local language and schooling policy to muncipal level, as well as the dvisive issue of historical commemorations, but Ukraine lacks the political maturity for full blown federalism, so this should wait for now. Fears about Ukraine becoming a series of fiefdoms under that scenario are well founded.
 
It is also a sobering reality that they will have to face their challenges largely without the backing of the international community. Whilst the European Union has rightly put on the table a deal to allow Ukraine to access the internal market, there is plenty from member states to suggest that the EU's backing can't be relied upon, owing to the EU member states' deep ties to Russia. Whether it be German industry, French warships, Spanish ports or London's financial sector, there is little suggest that these countries will do very much to support the freedom of Ukrainians. Ukraine's road ahead looks a lonely one. The new President will need all the collective wisdom he can muster.
 
The presidential election must be followed as soon as possible by a parliamentary one. A proportion of constituency mandates must be maintained to represent occupied Crimea and the districts currently ravaged by the Russian-sponsored insurgency. The new parliament must adhere to new standards of parliamentarianism so that the abuses of the past four years cannot be repeated. If it does this, the legitimacy problem can finally be consigned to history.

Wednesday, March 19, 2014

Europe's New Northern Cyprus?

Non-recognition of Crimea's status as part of Russia must be more than just words

If it looks like a duck and quacks like a duck, it's a duck. Western leaders have all been quick to proclaim non-recognition of Russia's annexation of Crimea. Yet just days after what could only very charitably be called a referendum on Crimea joining Russia (including a creditable 123% vote in favour in Simferopol and minus any option to remain in the country it has existed in for the past two decades) it seems the world is grudgingly accepting the inevitable, having offered only meagre sanctions, and apparently relieved that Russia appears to have settled for 'only Crimea'. If they're not careful their 'no business as usual' mantra will soon sound as tired and hollow as their 'red lines'.

In truth, Russia would probably have annexed it or set up a breakaway state there along with Transnistria, South Ossetia and Abkhazia in the early '90s had it not massively underestimated Ukraine's divergent political direction from that of Russia. It's difficult to see whether this will fulfil Putin's aim of bringing Ukraine as a whole 'back into the fold'; the two countries now have different sides of a historical grievance to rally around.


In the here and now, clearly the most immediate pressing concern is Ukraine's isolated military units in the peninsula. Whilst both their fortitude and restraint are commendable, there is no international military backing for them whatsoever, and if more of their lives are to be spared, it seems inevitable they will have to withdraw.

Then we must consider the issue of status. There is little prospect of a treaty or formal agreement here. Making any such agreement with Russia would be a catch 22, as making any new agreement would involve formally tearing up a previous one (the 1994 Budapest Memorandum). In so doing, what possible validity could a new agreement have if it could be torn up so easily? Therefore non-recognition seems the only way forward.

For this non-recognition to make any sense however we need to figure out what non-recognition will mean in practice. Non-recognition is absolutely right, but the problem is that if Crimea is treated as a part of the Russian Federation it basically will be.  So the wherewithal of non-recognition and how it could work needs to be figured out quite quickly. As an example, Northern Cyprus is never shown on basic maps as anything other than part of the Republic of Cyprus, and this has never lapsed in 40 years. There was for a long time even a trade ban on the export of Northern Cyprus products, abolished only in 2003. Here Greece was the force to push this forward. Ukraine will be in a stronger position to push once the DCFTA with the EU is up and running.

As regards measures on the ground, non-recognition might involve cutting transport links. It seems to me that it would be adding insult to injury to allow Russian Railways to continue to operate trains to Crimea, merely 'transiting' Ukraine proper, and this is an obvious means of sanctioning the tourism industry there. There is a case for cutting rail links between Crimea and mainland Ukraine altogether in fact. In the case of Northern Cyprus, only flights from Turkey can fly into the territory. The same blockade might be enacted by the international community here. Alternative connections could be built up via, for example, Odessa.

Energy and water are also key issues. Many have pointed out that, with the ability to cut off the peninsula's water and electricity, Kiev has a potential card to play. If the prospect of a gas cut off rears its head once more, this is obviously an option. There will have to be some restraint however. A closure of the border similar to the closure the Spanish inflicted on Gibraltar for many years would only hurt families on both sides.

There should be vigorous public campaigns against organisations endorsing the change. For example, early rumours that National Geographic is to change its map may be the start of a capitulation that must be resisted through any means available. Disregarding all other arguments, it can simply be pointed out that no major power has recognised the occupation and that the case is yet to go before the International Court of Justice.


Sport is also a factor. UEFA could play a useful role in non-recognition of Crimea's Russian status. Tavriya Simferopol and FK Sevastopol currently play in the Ukrainian Premier League and should continue to do so, and UEFA has the power to make such decisions. In in albeit more innocuous example, France's Evian TG FC were refused permission to play home games across the Swiss border in Geneva as it was in another state. On this basis UEFA should refuse to allow any teams from Crimea to participate in the Russian league structure, and threaten trouble if they do, with Russia's participation in the 2014 and hosting of the 2018 tournament potentially at risk. FIFA has always taken a hard line on political interference in the running of football (at least with African countries) so it should be difficult for Russia to force UEFA's or FIFA's hand. 

Finally, there is the question of the endgame. Even the most optimistic would be hard pressed to think that Crimea will ever truly return to Ukrainian rule. Whilst before the Russian intervention it seems there wasn't a majority in favour of Russian rule, it will be equally difficult several years down the line to expect a majority to be in favour of Ukrainian rule. But it is reasonable to hope for a more legitimate settlement in Crimea in future. Little will be possible without democracy, and with Putin's situation apparently strengthened, there is little hope for the time being, but this illustrates the need for non-recognition to be maintained, for decades if need be, as with Northern Cyprus.

What Crimeans need to realise is that the dismantling of the Ukrainian letters on the front of the Verkhovna Rada of Crimea represents, in effect, the dismantling of autonomy. The Russian Federation is a federation in name only, and Putin has progressively abolished autonomy across the country during his rule. A once ambitious plan for Kaliningrad, for example, to be a 'Baltic Republic' using both the rouble and the Euro and forming a gateway to the EU was, with Putin's accession to power, promptly shelved. Look at Kaliningrad now-a neglected backwater from which Russians flock across the border to shop at cheaper Polish supermarkets. Crimea is also, for now, doomed to become such a backwater, and they will see that last week's fake foray into democracy bears little relation to the future, where elections will offer no genuine choice and factual information, from a media which has moved from bias to full on North Korea style propaganda, will be scarce.

In a post-Putin scenario however, the issue will almost certainly be revisited. It could be argued that, in a democratised Russia, if given true autonomy, with full language rights for minorities, there would be little reason to complain about Russian rule. If Tatar, for example, appeared on bilingual street signs alongside Russian, few could complain. Another proposal might be independence, and a parallel might be drawn with Slovakia, where a 10% Hungarian minority, despite many tensions, ensures that the rights of minorities are addressed. An independent Crimea would have a 15% Tatar minority and a significant Ukrainian population, so in a democratic scenario, the communities would each have to be taken seriously. If by then however the non-recognition policy has lapsed, that opportunity will be lost.

Remember that after three decades of occupation, the Turkish population of Northern Cyprus in 2004 actually voted in favour of reunion with the south. Many of them have taken Republic of Cyprus citizenship (not surprisingly as this is also EU citizenship). Ukraine should consider changing the law to allow dual citizenship for all those in Crimea who wish to remain Ukrainian (it would also be in the wider interests of a country which has consistently lost citizens since 1991). A lot depends on the capacity of Ukrainians to build a successful country that will weaken the will of Crimeans to keep it in Putin's prison. If the EU follows through and grants visa free travel to Ukrainians, as it will do for Moldovans this May, the idea of having a 'Russkiy pasport' already begins to lose its appeal. For Crimea, it might be the beginning of a long road back.

Monday, March 03, 2014

Identity stretching in Eastern Ukraine

So, if the Russian flag kindly raised on Kharkiv's city hall by a young man from Moscow means anything, Eastern Ukrainians are all now 'Russians', and those bad people in Kiev are 'Ukrainians'. Hang on. A 'pro-Russian' government has only just been ousted, one member of which, the hated education minister Tabachnyk, had a strong view on 'Ukrainians'. For him, the easterners are the real 'Ukrainians', whilst the Western Ukrainians are not Ukrainians at all, but 'Galicians'.

One wonders what Eastern Ukrainians really think of this sudden makeover of their identities. Even the oligarchs have made great play of Eastern Ukrainians being 'Ukrainians'. Two of Ukraine's group games at Euro 2012 were staged in Donetsk, most likely at the behest of the Donbas Arena's owner, Rinat Akhmetov. Clearly people in the east feel closer to Russia than other Ukrainians, but that's still some way off being Russian. How will they adjust to their sudden new identities? Most likely, being habitually ruled by fear, they continue to superficially go about their daily lives and conform to prescribed behaviour from whoever seems to be in charge.

How to hurt Putin

Sign the Association Agreement

The best thing the EU could do is get Acting President Turchynov on a plane to Brussels as soon as possible and sign the Association Agreement. The EU has shown itself over the past 3 months to be an utterly incompetent foreign policy actor. The extra powers won at Lisbon look ill-deserved, the posts of Foreign Policy Representative and EU President worthy of abolition at the next treaty change. However, the EU still has a massive tool at its disposal. The whole point of the Kremlin’s crusade all along has been to prevent the signing of the AA and to ensure Ukraine was on the path to the Eurasian Union, so signing the agreement would be a blow to Putin in no uncertain terms. It might even stabilise the situation across Ukraine and give opponents of the occupiers in Crimea a concrete reason to hang on to their Ukrainian passports. The Kremlin delights in knowing the west will never act so quickly and decisively. Oh that we could.

Close the Bosphorous to Russian shipping

Turkey has a role to play here, and a right to do so on a number of counts. Firstly, the Crimean Tatars, whose future inside a Russia with an awful minority rights record looks potentially appalling, are the Turks’ ethnic kin (as place names such as Kazantip or Bağçasaray bear clear testament to), so arguably Turkey has a moral obligation here, and the Crimean Tatar diaspora in Turkey itself would support this. Turkey's media is already claiming, rather in the way that Spain does with Gibraltar, that if Crimea breaks away, it should legally revert to Turkish rule. Although that's practically impossible, it does help to legtimise Turkish involvement. Secondly, Putin’s support for Assad has had direct consequences for Turkey, bringing with it massive refugee problems. Thirdly, Russia’s asserting itself on the Black Sea has major implications for the Black Sea security situation. Turkey should close off the Bosphorous to Russian shipping and insist on a place at the table if there is mediation. Or at the very least, Russian ships passing through the straits (there have been two in recent days) ought to be 'escorted' by their Turkish counterparts. One of two warships dispatched to the fringe of the region would also concentrate minds in Moscow. Erdoğan would probably appreciate a distraction from domestic issues, including a corruption probe. They might not have a spotless record themselves on human rights, but at the moment Ukraine should take all the help it can get.


Sanctions

An obvious one, but it took a very long time indeed and many deaths before it really looked like becoming a reality for the orchestrators of the violent crackdown in Kiev. It has been claimed however, by Mikhail Saakashvili for example, that it was the crystalising of the threat of sanctions that finally lead to the collapse of Yanukovych's house of cards. Sanctions against Russian officials might also try the patience of many of Putin's backers. There is also the potential for broader economic sanctions, and with the Russian economy now on the ropes, their impact might be felt quickly.

Saturday, March 01, 2014

Україна потребує парламентську систему

Нова політична система України повинна бути найрадикальнішою з усіх на пострадянському просторі.

Варшава, 26 лютого 2014

Це не вперше коли Українці прагнуть змін. Лише девять років тому, здавалося, що країна обрала напрямок змін і сподівання при цьому були високі. Цього разу існують застереження та памятка про те, що вартість теперішніх змін є набагато вищою. Холодний прийом звільненої Тимошенко є найбільш ясним свідченням щирого бажання українського народу навести лад у хаті”. Українці принаймні знають до чого вони прагнуть. Але не варто забувати і про те, що травневі вибори вже не за горами і хтось має виконувати роль капітана корабля, незважаючи на власну недосконалість. Україна сьогодні – це чистий аркуш паперу і тепер вона не повинна прагнути побудувати чиюсь утопію. На сьогоднішній день, активність та компроміс являються основними ключами від виживання країни та її майбутнього добробуту.


Одне з основних завдань на сьогодні полягає у формуванні культури конституціоналізму. Теперішня влада зазнала легітимної кризи.  Капітуляція попередніх влад та їх голосування в переважній кількості щодо прийняття нових законів призвело до неочікуваного зворотного ефекту феномена "тушек" 2010 року. Відносини між депутатами та їх виборчими мандатами є нестабільні, беручи до уваги, що парламентські вибори 2012 року були проведені із недотриманням мінімальних демократичних стандартів. Якщо б міжнародна неурядова організація Freedom House дала Україні оцінку ступеня демократичних свобод, на сьогоднішній день, країна не оцінювалася би як вільна. Очевидно, що всі ці майбутні зміни залежать від виборів в травні цього року.

І найпершим завданням має бути розуміння того, що політика більше не може бути пов’язана із позицією особистості у ній. Пострадянський рефлекс наслідування сильного духом лідера має катастрофічний вплив на всі регіони країни. Прийшов час кинути виклик Євразійському міфу, який наголошує на те, що ми всі різні. Цей міф вже коштував багатьом людям у Євразії їх життя і свобод.

Україна повинна прийняти абсолютну парламентську систему правління, якою користується більшість країн Європи. Президент повинен бути залишений тільки із правом на вето та з правом на призначення нових виборів. Сильний прем'єр-міністр може перейняти "президентський стиль" ведення політики, як наприклад, Маргарет Тетчер або Тоні Блер, але зверніть увагу на передачу влади від  Тетчер у 1990 році. Знана у світі як "залізна леді", в той час коли вона втратила підтримку своєї партії, її політична  сила зникла за лічені години. Існує і об’єктивне підтвердження тому, що парламентські системи, які при необхідності враховують більш широкий спектр зацікавлених сторін, мають кращі показники досягнення реформ.

Система функціонування партій також потребує реформи. Україна повинна викрити “віртуальні партії”, які функціонують виключно навколо особистостей і їх бізнес-інтересів і носять певний  ідеологічний характер. Значний відсоток виборчих голосів  на останніх виборах отримали  ліві радикали («Комуністична партія України»)  радикали-націоналісти  («Свобода») ,що нажаль підтверджує факт, що принаймні чверть українських виборців вирішили голосувати віддаючи перевагу ідеологічними переконаннями. Ми повинні дати виборцям із помірно центристських  та правоцентристських  політичних партій право на голос також. Маємо працювати і з тими представниками політичних угрупувань, переконання яких, можливо, не повністю узгоджується із нашими переконаннями, адже партія представляє собою коаліцію з різнобічними інтересами.

Мати парламентську систему правління також означає підпорядкування правилам цієї системи. Після травневих виборів 2014 не має проявитися жодної толерантності щодо  «гри на фортепіано на Майдані», насильств в тюрмах, блокування трибуни спікера, або будь-яких інших подібних заходів. Можливо, Верховна Рада має відігравати роль рефері  по відношенню до  депутат атів, що порушили протокол. В іншому випадку, спокуса зрізати кути буде дуже сильною, і ми досить ясно бачимо цей результат зараз.
Для того щоб зберегти єдність України, ми маємо замислитися над тим як задіяти усіх і кожного у політичному процесі. Ось де виникає дилема. Сьогодні є вкрай необхідно створити нові основні політичні норми на Україні і це безпосередньо стосується прийняття нової Конституції України. Міністр закордонних справ Росії закликає до прийняття нової Конституції лише після виборів, яка має бути ухвалена на референдумі. Ця думка представляє собою логічне втілення, але є проблема. Якщо ми споглянемо на те, яким чином Янукович вніс дестабілізацію в конституційні структури України в 2010 році, вагомий аргумент підпадає на підтримку нових законів у першу чергу, але беззаперечно для легітимності таких дій, вся країна має бути задіяна.

І олігархи відіграють тут свою роль . Вони можуть продовжувати грати активну і впливову роль, так само, як,наприклад, республіканці роблять в Америці. Тим не менш, беручи до уваги цілеспрямованість країни вони повинні визнати, що їх найвпливовіший час вже проминув. Це означає, що ЄС має змогу зіграти ключову роль. Михайло Саакашвілі нещодавно говорив про те, як непередбачувана загроза санкцій стала переломним моментом для багатьох прихильників Януковича. І якщо загроза санкцій від ЕС стосувалася економічних та політичних зловживань в більш поширених випадках до яких часто прибігають олігархи, то в такий спосіб було б можливим зменшити надмірні повноваження бізнес еліт України . Значно ускладнює цю ситуацію роль олігархів, які попри всі негаразди та невдачі попередньої влади  не зупинили її підтримку, навіть у той час коли ситуація різко погіршилася. Важко оцінити виняткову впливовість олігархів в політичному житті країни, в подальшому може виявитися і те, що їх впливовість стане неминучою.

Для того, щоб зауважити на всі відмінності регіонів України необхідно багато часу. На сьогодні Україні не вистачає політичної зрілості для федералізму, що може спровокувати зовнішнє втручання у вразливі для країни регіони, як ситуація в Криму нам про це і засвідчила. Проте в питаннях, що стосуються мовних прав, таке втручання може нести логічний характер, що  дозволить  деяку свободу на місцевому рівні. Наприклад у Франції, мови меншин можна побачити на дорожніх знаках,вони фінансуються за допомогою місцевих муніципалітетів, але національна мова має також бути відображена на дорожніх знаках (і місцевий муніципалітет платить і за це). Це насправді може стати чудовою рисою розвитку місцевої демократії. Відповідальність за святкування історичних подій, будь то 9 травня, або ж день українського повстанського руху, повинні також здійснюватися на місцевому рівні, адже на національному рівні ці питання виявилися занадто розбіжними. Такі емоційні питання більше не повинні бути пропагандистськими запалами або інструменти для політиків впливу в країні.

Деякі з найвагоміших питань все ще залишаються без відповідей. Найбільш важливою є загроза, що стосується робочих місць у Східній Україні, яка відтепер становить торгову блокаду Путіна. Яким чином ми можемо пояснити людям, що це не привід, щоб підтримувати вступ України до Митного союзу, або ж протистояння проти демократії? Швидше, факт того, що Путін використовує їх робочі місця як політичний інструмент, має стати чинником загального обурення, і населення Східної України має бути більш невдоволеним щодо цього, ніж будь-хто. Передбачуване зростання цін на газ також викликає занепокоєння, хоча заздалегідь передбачуваний план щодо зворотного потоку газу зі Словаччини майже не має перешкод.

У відносинах з Росією довіра буде зменшуватися з кожним роком і Україна має захистити себе. В найближчому часі всі переговори на вищому рівні між Україною і Росією мають здійснюватися на терені третьої країни-посередника,а також дотримуватися дипломатичних норм. Ми не маємо допустити перенесення дипломатичних відносин у площину таємних зустрічей та залякувань, як це можна прослідити на прикладі відносин між Януковичем та Путіним. Необхідно докласти багато зусиль для того,щоб відносини між Україною та Росією стали прозорими.

Ступінь саботажу зі сторони Росії щодо управління внутрішніми справами України протягом останніх кількох років очевидне. Більше дискусій мають проводитися серед публічного загалу, а також  піддаватися детальній критиці.

Україна повинна продовжувати наполегливо працювати, що також підтверджує і те, що насправді, багато з українських установ вже і роблять. У сфері оборони, що рідко згадується, навіть за часи президентства Януковича, країна концентрувала свої сили на співпраці з НАТО в багатьох областях. На сьогоднішній день імовірність переходу до професійної армії є великою. Політика Європейської інтеграції після трьох місяців перерви може бути поновлена і за наявності політичної волі ‘з верхівок’ технічна частина операції має досягти найкращих результатів.

Зважаючи на всі події в новій історії України,  українці тепер розуміють, що майбутнє залежить від них. ЄС має бути прийнято в якості гаранта європейського майбутнього України, але українці не може повністю покладатися на це об’єднання держав. Слідуючи логіці коментарів Саакашвілі, якби ЄС діяли раніше в умовах кризи, 100 українців залишилося б в живих сьогодні.
Джонатан Хiбберд раніше був відвідуючим професором програми європейських досліджень в Києво-Могилянській академії і проживав в Україні протягом шести років. Зараз живе у Варшаві, але продовжує співпрацювати з науково-дослідницьким інститутом зовнішньої політики Дипломатичної академії України. Отримав ступінь Магістра  Університета Сассекса у Великобританії.  Спеціалізується на українських відносин з ЄС і НАТО.

Україна потребує парламентську систему

Нова політична система України повинна бути найрадикальнішою з усіх на пострадянському просторі.

Варшава, 26 лютого 2014

Це не вперше коли Українці прагнуть змін. Лише девять років тому, здавалося, що країна обрала напрямок змін і сподівання при цьому були високі. Цього разу існують застереження та памятка про те, що вартість теперішніх змін є набагато вищою. Холодний прийом звільненої Тимошенко є найбільш ясним свідченням щирого бажання українського народу навести лад у хаті”. Українці принаймні знають до чого вони прагнуть. Але не варто забувати і про те, що травневі вибори вже не за горами і хтось має виконувати роль капітана корабля, незважаючи на власну недосконалість. Україна сьогодні – це чистий аркуш паперу і тепер вона не повинна прагнути побудувати чиюсь утопію. На сьогоднішній день, активність та компроміс являються основними ключами від виживання країни та її майбутнього добробуту.

Одне з основних завдань на сьогодні полягає у формуванні культури конституціоналізму. Теперішня влада зазнала легітимної кризи.  Капітуляція попередніх влад та їх голосування в переважній кількості щодо прийняття нових законів призвело до неочікуваного зворотного ефекту феномена "тушек" 2010 року. Відносини між депутатами та їх виборчими мандатами є нестабільні, беручи до уваги, що парламентські вибори 2012 року були проведені із недотриманням мінімальних демократичних стандартів. Якщо б міжнародна неурядова організація Freedom House дала Україні оцінку ступеня демократичних свобод, на сьогоднішній день, країна не оцінювалася би як вільна. Очевидно, що всі ці майбутні зміни залежать від виборів в травні цього року.

І найпершим завданням має бути розуміння того, що політика більше не може бути пов’язана із позицією особистості у ній. Пострадянський рефлекс наслідування сильного духом лідера має катастрофічний вплив на всі регіони країни. Прийшов час кинути виклик Євразійському міфу, який наголошує на те, що ми всі різні. Цей міф вже коштував багатьом людям у Євразії їх життя і свобод.

Україна повинна прийняти абсолютну парламентську систему правління, якою користується більшість країн Європи. Президент повинен бути залишений тільки із правом на вето та з правом на призначення нових виборів. Сильний прем'єр-міністр може перейняти "президентський стиль" ведення політики, як наприклад, Маргарет Тетчер або Тоні Блер, але зверніть увагу на передачу влади від  Тетчер у 1990 році. Знана у світі як "залізна леді", в той час коли вона втратила підтримку своєї партії, її політична  сила зникла за лічені години. Існує і об’єктивне підтвердження тому, що парламентські системи, які при необхідності враховують більш широкий спектр зацікавлених сторін, мають кращі показники досягнення реформ.

Система функціонування партій також потребує реформи. Україна повинна викрити “віртуальні партії”, які функціонують виключно навколо особистостей і їх бізнес-інтересів і носять певний  ідеологічний характер. Значний відсоток виборчих голосів  на останніх виборах отримали  ліві радикали («Комуністична партія України»)  радикали-націоналісти  («Свобода») ,що нажаль підтверджує факт, що принаймні чверть українських виборців вирішили голосувати віддаючи перевагу ідеологічними переконаннями. Ми повинні дати виборцям із помірно центристських  та правоцентристських  політичних партій право на голос також. Маємо працювати і з тими представниками політичних угрупувань, переконання яких, можливо, не повністю узгоджується із нашими переконаннями, адже партія представляє собою коаліцію з різнобічними інтересами.

Мати парламентську систему правління також означає підпорядкування правилам цієї системи. Після травневих виборів 2014 не має проявитися жодної толерантності щодо  «гри на фортепіано на Майдані», насильств в тюрмах, блокування трибуни спікера, або будь-яких інших подібних заходів. Можливо, Верховна Рада має відігравати роль рефері  по відношенню до  депутат атів, що порушили протокол. В іншому випадку, спокуса зрізати кути буде дуже сильною, і ми досить ясно бачимо цей результат зараз.

Для того щоб зберегти єдність України, ми маємо замислитися над тим як задіяти усіх і кожного у політичному процесі. Ось де виникає дилема. Сьогодні є вкрай необхідно створити нові основні політичні норми на Україні і це безпосередньо стосується прийняття нової Конституції України. Міністр закордонних справ Росії закликає до прийняття нової Конституції лише після виборів, яка має бути ухвалена на референдумі. Ця думка представляє собою логічне втілення, але є проблема. Якщо ми споглянемо на те, яким чином Янукович вніс дестабілізацію в конституційні структури України в 2010 році, вагомий аргумент підпадає на підтримку нових законів у першу чергу, але беззаперечно для легітимності таких дій, вся країна має бути задіяна.

І олігархи відіграють тут свою роль . Вони можуть продовжувати грати активну і впливову роль, так само, як,наприклад, республіканці роблять в Америці. Тим не менш, беручи до уваги цілеспрямованість країни вони повинні визнати, що їх найвпливовіший час вже проминув. Це означає, що ЄС має змогу зіграти ключову роль. Михайло Саакашвілі нещодавно говорив про те, як непередбачувана загроза санкцій стала переломним моментом для багатьох прихильників Януковича. І якщо загроза санкцій від ЕС стосувалася економічних та політичних зловживань в більш поширених випадках до яких часто прибігають олігархи, то в такий спосіб було б можливим зменшити надмірні повноваження бізнес еліт України . Значно ускладнює цю ситуацію роль олігархів, які попри всі негаразди та невдачі попередньої влади  не зупинили її підтримку, навіть у той час коли ситуація різко погіршилася. Важко оцінити виняткову впливовість олігархів в політичному житті країни, в подальшому може виявитися і те, що їх впливовість стане неминучою.

Для того, щоб зауважити на всі відмінності регіонів України необхідно багато часу. На сьогодні Україні не вистачає політичної зрілості для федералізму, що може спровокувати зовнішнє втручання у вразливі для країни регіони, як ситуація в Криму нам про це і засвідчила. Проте в питаннях, що стосуються мовних прав, таке втручання може нести логічний характер, що  дозволить  деяку свободу на місцевому рівні. Наприклад у Франції, мови меншин можна побачити на дорожніх знаках,вони фінансуються за допомогою місцевих муніципалітетів, але національна мова має також бути відображена на дорожніх знаках (і місцевий муніципалітет платить і за це). Це насправді може стати чудовою рисою розвитку місцевої демократії. Відповідальність за святкування історичних подій, будь то 9 травня, або ж день українського повстанського руху, повинні також здійснюватися на місцевому рівні, адже на національному рівні ці питання виявилися занадто розбіжними. Такі емоційні питання більше не повинні бути пропагандистськими запалами або інструменти для політиків впливу в країні.

Деякі з найвагоміших питань все ще залишаються без відповідей. Найбільш важливою є загроза, що стосується робочих місць у Східній Україні, яка відтепер становить торгову блокаду Путіна. Яким чином ми можемо пояснити людям, що це не привід, щоб підтримувати вступ України до Митного союзу, або ж протистояння проти демократії? Швидше, факт того, що Путін використовує їх робочі місця як політичний інструмент, має стати чинником загального обурення, і населення Східної України має бути більш невдоволеним щодо цього, ніж будь-хто. Передбачуване зростання цін на газ також викликає занепокоєння, хоча заздалегідь передбачуваний план щодо зворотного потоку газу зі Словаччини майже не має перешкод.

У відносинах з Росією довіра буде зменшуватися з кожним роком і Україна має захистити себе. В найближчому часі всі переговори на вищому рівні між Україною і Росією мають здійснюватися на терені третьої країни-посередника,а також  дотримуватися дипломатичних норм. Ми не маємо допустити перенесення дипломатичних відносин у площину таємних зустрічей та залякувань, як це можна прослідити на прикладі відносин між Януковичем та Путіним. Необхідно докласти багато зусиль для того,щоб відносини між Україною та Росією стали прозорими.

Ступінь саботажу зі сторони Росії щодо управління внутрішніми справами України протягом останніх кількох років очевидне. Більше дискусій мають проводитися серед публічного загалу, а також  піддаватися детальній критиці.

Україна повинна продовжувати наполегливо працювати, що також підтверджує і те, що насправді, багато з українських установ вже і роблять. У сфері оборони, що рідко згадується, навіть за часи президентства Януковича, країна концентрувала свої сили на співпраці з НАТО в багатьох областях. На сьогоднішній день імовірність переходу до професійної армії є великою. Політика Європейської інтеграції після трьох місяців перерви може бути поновлена і за наявності політичної волі ‘з верхівок’ технічна частина операції має досягти найкращих результатів.

Зважаючи на всі події в новій історії України,  українці тепер розуміють, що майбутнє залежить від них. ЄС має бути прийнято в якості гаранта європейського майбутнього України, але українці не може повністю покладатися на це об’єднання держав. Слідуючи логіці коментарів Саакашвілі, якби ЄС діяли раніше в умовах кризи, 100 українців залишилося б в живих сьогодні.

Джонатан Хiбберд раніше був відвідуючим професором програми європейських досліджень в Києво-Могилянській академії і проживав в Україні протягом шести років. Зараз живе у Варшаві, але продовжує співпрацювати з науково-дослідницьким інститутом зовнішньої політики Дипломатичної академії України. Отримав ступінь Магістра  Університета Сассекса у Великобританії.  Спеціалізується на українських відносин з ЄС і НАТО.

Wednesday, February 26, 2014

Parliamentary or bust


Ukraine’s new political system must be a radical departure from anything seen in the post-Soviet space

It’s not new for Ukrainians to want change. Just 9 years ago, it seemed the country was embarking on a change of direction and hopes were high. This time there is caution, and remembrance that the cost this time was far higher. The frosty reception Tymoshenko has received following her release is the clearest indication of a wholehearted desire to ‘clean house’. Ukrainians at least know what they don’t want. But May’s elections will come soon and somebody needs to be steering the ship, however imperfect. Ukraine has before it a fresh sheet of paper, but it cannot aspire to build anyone’s utopia. Inclusivity and compromise are now the keys to the country’s survival and future prosperity.

One massive challenge is to engender a culture of constitutionalism. The current authorities face a legitimacy crisis. The capitulation of the previous authorities and their voting in significant numbers for new laws has created a disconcerting reverse of the ‘tushki’ phenomenon of 2010. The relationship between deputies and their electoral mandates is now tenuous, not forgetting that the parliamentary elections of 2012 were held to poor democratic standards. If Freedom House were to assess the country today, it would not be classed as free. It obviously all depends now on the coming May elections.

The first lesson that has to be learned is that politics can’t be any more about the personalities. The post-Soviet reflex of looking to a ‘strong leader’ has had disastrous results across the region for all to see. It’s time to challenge the Eurasian myth that ‘we are different’. This myth has already cost too many people in Eurasia their lives and freedoms.

Ukraine has to adopt a wholly parliamentary system of government of the type found across most of Europe. The President should be left only with the power of veto and to call new elections. A strong Prime Minister can adopt a ‘presidential style’, like Margaret Thatcher or Tony Blair, but note Thatcher’s political demise in 1990. She was the ‘iron lady’, but when she lost the support of her party the power drained out of her overnight. It has been objectively shown that parliamentary systems, which have to by necessity take account of a wider range of stakeholders, have a better record of achieving reforms.

The party system needs reform too. Ukraine must ditch the ‘virtual parties’ which revolve solely around personalities and business interests, and embrace ideology. The high percentage of votes at the last election for the far left (Communists) and far right (Svoboda), although perhaps regrettable, told us that at least a quarter of Ukrainian voters chose to vote along ideological lines. We need to give the more moderate centre left and centre right populations that voice too. We will have to work with those who we may not totally agree with, but a party is a coalition of interests.

To have a parliamentary system also means adherence to parliamentary rules. Post-May 2014 there should be zero tolerance of ‘piano playing’, violence in the chamber, blocking the rostrum, or any such activities. Perhaps the Verkhovna Rada needs to be ‘refereed’, with deputies suspended for some time for breaches of protocol. Otherwise, the temptation to cut corners will be very acute, and we see clearly now the result.

To preserve the unity of Ukraine, we must think about how to bring all into the political process. There is a dilemma here. There is an imperative to establish new ground rules for politics in Ukraine, and that means a new constitution. Russia’s Ministry of Foreign Affairs is calling for the new constitution to be established only after elections, and for it to be subject to a referendum. That might sound reasonable enough, but there is a problem. If we look at how Yanukovych was able to take a wrecking ball to Ukraine’s constitutional structure in 2010, there is a strong argument for having the new rules in place first, but of course to have legitimacy, the whole country must be involved.

The oligarchs have a role to play here. They can continue to play a strong and influential role, just as wealthy backers of, for example, the Republicans do in America. However, in terms of the country’s assets they have to accept that their cup run is over. The EU could play a pivotal role here. Mikhael Saakashvili spoke recently about how the concrete threat of sanctions was a tipping point for many of Yanukovych’s supporters to pull the plug. If that threat hung over economic and political abuses more generally, this would limit the business elite to a role which was powerful but not excessive. What complicates this is the role of those oligarchs who failed to withdraw backing from the previous regime even as the situation deteriorated. It is more difficult to make a moral case for their continued involvement in the country’s politics, although we may find that it’s unavoidable.

How to accommodate the country’s regional differences needs much thought. At this time Ukraine lacks the political maturity for federalism, which would also leave parts of the country too vulnerable to outside interference. However, in issues such as language rights, it may make sense to allow some discretion at local level. In France, for example, minority languages can appear on street signs at the behest of local municipalities as long as the national language is also displayed (and the local municipality pays for it). This might actually be a good exercise in local democracy. Responsibility for celebrations of historical events, whether it be 9 May or the Ukrainian insurgency, should also be managed at local level, as nationally these issues have proved too divisive. Such emotive issues should not be propagandist fodder or tools for the country’s politicians any longer.

Some of the biggest issues still remain unanswered. Most significant is the threat to jobs in Eastern Ukraine from Putin’s now inevitable trade blockade. How do we explain to these people that this is not a reason to support Ukraine’s accession to the Customs Union, or to oppose democracy? Rather, it is an outrage that Putin is so content to exploit their jobs as a political tool, and they should be more angry about this than anyone. The impending gas price hikes are also a concern, although contingency plans such as reverse flow from Slovakia ought to now face fewer obstacles.

In dealings with Russia trust will be at an all time low, and Ukraine needs to protect itself. For the foreseeable future all high level talks between Ukraine and Russia should be hosted by a third country and adhere to diplomatic norms. We must not allow the degeneration into secret meetings and bullying that Putin-Yanukovych relations became. Plenty of work is needed into how to make Russia-Ukraine relations more transparent. The extent of Russian sabotage in Ukraine’s internal governance over the past several years is plain to see. More discussions need to be on the record and subjected to the greatest scrutiny.

Ukraine also needs to continue much of the patient hard work that in fact many of its institutions have already been doing. In the sphere of defence, it is rarely mentioned that the country, even under Yanukovych, was forming ever greater co-operation with NATO in many areas, and the previously announced transition to a professional army will probably now come to pass. European integration policy will also be salvageable after its 3 month hiatus, and with political will from the top the technical work will be able to proceed all the better.

Despite this, Ukrainians now realise that the future depends on them. The EU would be greatly welcomed as a guarantor to Ukraine’s European future, but it cannot be wholly relied upon. Following the logic of Saakashvili’s comments, had they acted earlier in the crisis, 100 more Ukrainians might still be alive today.

    

Friday, January 31, 2014

EU-Ukraine: EU should act unilaterally on visas

  • The EU must reach out to citizens unilaterally on visas and travel, rather than engaging with Ukraine's incompetent and feckless officials.
After a distressing few weeks in Ukraine, the river Bug seems now to undoubtedly mark the boundary of free and unfree Europe. Somehow the visa free travel regime for EU and and other western visitors to come to Ukraine has survived up until now, but lawmakers are now looking at how to place restrictions on foreigners entering the country. They advocate a fee for entry (such as countries like Egypt currently operate) but, most scarily, a requirement that the person travelling can demonstrate funds of 400 Euros for each day of their stay, so a 10 day visit to Kiev would necessitate the traveller having a spare 4000 Euros idling away in the bank, clearly prohibitive to many potential visitors. Meanwhile, the EU-Ukraine visa dialogue still mumbles on about Ukraine and other EU eastern neighbours fulfiling 'conditions' and 'requiremements', when it's obvious that this doesn't achieve results.

The proposed restrictions are most likely aimed at disrupting small time activists, quite often ordinary westerners who are drawn to the protest movement and wish to offer moral support, evidenced by the various national flags which have shown up at Kiev's City Hall or on the famous Maidan tree. Many such people would be instantly priced out of coming to Ukraine. It would also be a kind of populist measure. Many Ukrainians would feel little sympathy for roeigners having to jump through hoops as they routinely have to do, but the reality of course is just people choosing not to come. It's already hardly a mecca for tourism, or on many people's bucket list. For Poles it could be quite traumatic, as even school study trips to 'Lwów' would be effectively thwarted. For Hungarians, links with relatives in Zakarpattia would suffer. The potential effect on families if implemented (and enforced of course) could be devastating. 

What's clear is that Ukraine's authrities have no interest whatsoever in their citizens, and in small (non-oligarchic) businesses. Casualties would be potential visitors to Lviv, touted in recent times as the next big tourism destination. It would deal a significant blow to other types of tourism too. The marriage agencies of Odesa or Yalta would be hit hard. It's also the authorities 'being clever' by trying not to untick any boxes in efforts for Ukrainians to gain visa free travel, but clealy it's not clever at all. It would do nothing to enhance trust and dialogue with the EU, already at rock bottom.  

The EU needs to fundamentally rethink the rules of doing business in this area. In my view, the problem is not necessarily visas, but the short duration of visas, the requirement to have different types of visa for different types of trips and the humiliating nature of gaining such visas. I would propose 5 year all-purpose, multi-entry visas, possibly biometric ones, a kind of 'Euro Visa' which could then be used in EU/EEA passport queues. This would effectively give most of the benefits of visa free travel, but would give states the option of withdrawing the privilege to those who overstay or work illegally. It is also something that the EU could do unilaterally, without waiting for some distant age where the Ukrainian authorities have suddenly become competent and started caring about their citizens. The same should be extended to all the EU's eastern neighbours, including Russia and Belarus, without consultation with their authorities. 

Travel is the single most powerful tool the EU has to change hearts and minds. The popularity of travel for Russian citizens form Kaliningrad to Poland, for example, will help in the long term to underme the societal myths of Eurasianism there. This is an important part of the EU staying relevant and exporting its values, at a time when it is more urgently needed than ever.